|
Кім Кемпбелл, екс-прем'єр-міністр Канади: Справедливий розподіл доходу ліквідує сепаратизм
Досьє Бізнесу
Авріл Федра Дуглас Кім Кемпбелл - 19-й прем'єр-міністр Канади
Народилася: 10.03.1947, Порт Алберні, провінція Британська Колумбія, Канада
Освіта: Університет Британської Колумбії, бакалавр політології (1969);
Лондонська школа економіки, докторантура (1970-1972);
Університет Британської Колумбії, бакалавр права (1983).
Кар'єра: 1984-1986 - адвокатури Британської Колумбії (Ванкувер), адвокат;
1986-1988 - Законодавчі збори Британської Колумбії, депутат;
1989-1990 - уряд Канади, міністр у справах індіанців і розвитку Півночі;
1990-1993 - уряд Канади, міністр юстиції;
1993 - уряд Канади, міністр оборони;
1993 - уряд Канади, прем'єр-міністр;
1994-1996 - Гарвардський університет, лектор;
1996-2000 - генеральний консул Канади в Лос-Анджелесі;
2001-2004 - Гарвардська школа держуправління ім. Кеннеді, лектор.
Громадська діяльність: 1999-2003 – керівник Ради жінок-світових лідерів;
2003-2005 - президент Міжнародного жіночого форуму;
Член правління Міжнародної кризової групи, Форуму федерацій і ряду інших міжнародних організацій. Засновник Мадридського клубу. Голова Міжнародної Консультативної Ради Фонду «Ефективне Управління».
Родинний стан: розведена, живе в цивільному шлюбі з актором і композитором Херші Фелдером
Книги: «Time and Chance», автобіографія (1996)
В енциклопедичних статтях і хроніках поруч із ім'ям Кім Кемпбелл найчастіше зустрічається словосполучення "перша жінка": перша жінка - міністр юстиції, міністр оборони, нарешті, перша жінка - прем'єр-міністр Канади. Пані Кемпбелл розробляла стратегію розвитку депресивних регіонів, займалася інтеграцією корінних і новоприбулих меншостей, брала участь у подоланні квебекського сепаратизму й оптимізувала структуру держуправління. До слова, прем'єр-міністром вона була напередодні проведення чергового референдуму з питання про незалежність франкомовного Квебеку. Перемога Оттави тоді була досить ефемерною: прихильники незалежності набрали 49,42 %, федералісти - 50,58 %. Примітно, що від розколу Канаду врятували корінні жителі Північного Квебеку - народи крі й інуїти, всі поголовно підтримали цілісність країни. Подібні питання актуальні й для України. Боронь Боже, і Києву доведеться дорожити голосом кожного кримського татарина. Нині квебекці - окремі нації в соціально-політичному значенні, це закріплено й у законодавстві країни. З федеральним центром їх пов'язує тепер мало що, але й прагнення повністю відділитися від Канади пішло на спад: сепаратисти втрачають вплив з кожними новими виборами.
Зараз на користь повної незалежності Квебеку висловлюються 20-40 % жителів провінції, і в осяжному майбутньому третього референдуму про суверенітет не передбачається. Тому Бізнес вирішив поговорити про ці проблеми з колишнім главою канадського уряду.
Пані Кемпбелл, ви приїхали в Україну дослідити потенціал економічного розвитку окремих регіонів нашої країни. Що ви можете сказати вже зараз про їх інвестиційну привабливість і потенціал зростання? Чи варто тримати курс на послідовне розширення їхніх повноважень, беручи приклад з таких федерацій, як Канада?
Дійсно, я приїхала як голова Міжнародної Консультативної Ради Фонду «Ефективне Управління», до якої входять відомі суспільні й політичні діячі різних країн. Рада гарантує незалежність Фонду, бере участь у формуванні його стратегії, допомагає обирати пріоритетні проекти, спрямовані на довгостроковий розвиток української економіки й затверджує їх. Нинішній проект спрямований на підвищення конкурентоспроможності Донецької області й міста Львова.
Фонд «Ефективне Управління» разом з місцевою владою й провідною міжнародною компанією Monitor Group визначить інвестиційні можливості цих регіонів, запропонує стратегію економічного розвитку й детальний план дій з її реалізації.
Щодо розширення повноважень регіонів - подібні рішення повинні ґрунтуватися на практичній необхідності: які повноваження потрібні регіону для найбільш повної реалізації економічного потенціалу? Місто й область - важливий двигун економічного розвитку, і рішення, прийняті на цьому рівні, дуже важливі в контексті залучення бізнесу, стимулювання створення підприємств. У багатьох прогресивних державах зараз відбувається децентралізація - передача повноважень місцевій і регіональній владі.
Ви вивчали уклад життя в Радянському Союзі, три місяці провели в СРСР і навіть вивчили російську мову. Можете порівняти самостійність регіонів і федеративний устрій СРСР 1970-х і сучасної Канади?
Конституція СРСР припускала можливість виходу республік теоретично, але не на практиці. Вже тому Радянський Союз не був федерацією в тому розумінні, у якому федерацією називають Канаду або США. Коли національний уряд у Канаді неправомірно втручається в діяльність провінцій, ті судяться із центром - уявити таке в СРСР було б неможливо.
У велику політику ви прийшли, ставши міністром у справах індіанців і розвитку Півночі. Україна зараз зіштовхнулася з проблемами, які можна порівняти з викликами, на які вимушена була відповісти Канада: нерівномірний соціально-економічний розвиток регіонів, конфлікти між етнічними і мовними громадами. Як ваша країна впоралася із цими завданнями й що з цього арсеналу можна порекомендувати Україні?
Права корінних народів на наших землях були захищені британською короною ще до утворення самої Канади. Крім того, існують тертя навколо великої, державотворчої франкомовної громади, яка недавно відсвяткувала своє 400-річчя. І, як у будь-якій іншій країні, у Канаді нерівні відносини між регіонами: основна частина населення живе в центрі країни, в Онтаріо й Квебеці. І населення, наприклад, Британської Колумбії, звідки я родом, часто почуває, що не користується таким впливом, як жителі більш густонаселених регіонів.
Але канадці проголосили своєю національною місією збереження французької культури. На відміну від США, канадські провінції можуть похвалитися потужним шаром французької культури - письменниками, музикантами, режисерами, драматургами, чиї твори популярні в усьому світі. Все це - плоди свідомих зусиль уряду зі збереження ідентичності меншості. Це може послужити прикладом українському уряду, який має підтримувати місцеву культуру, але не дискримінувати російську, забезпечувати їхнє плідне співіснування. Наприклад, у канадському парламенті розмовляють обома мовами, діє синхронний переклад. Перекладачів запрошують навіть на закриті засідання уряду! Канада - приклад успішного створення інститутів, які дозволяють двом громадам співіснувати й співробітничати, зберігаючи водночас культури, що перебувають під загрозою зникнення.
Коли я приїхала в Оттаву з Британської Колумбії, мені надали можливість вивчити французьку мову. Водночас, деякі з моїх колег, приїхавши з Квебеку, не розмовляли англійською, але завдяки спеціальним програмам теж швидко опанували другу мову. Хоча вони не повинні були цього робити - адже є перекладачі. У Києві я теж знаю російськомовних людей, які бажають вивчити українську, і держава повинна заохочувати прагнення до двомовності.
Тобто, саме завдяки зваженій гуманітарній політиці Канаді вдалося перебороти сепаратистські тенденції у Квебеці, а Україна зможе взяти під контроль ситуацію в Криму?
У Квебеці чисельність прихильників незалежності становить 20%, і навіть не всі з них франкомовні. При вирішенні цієї проблеми головне - зробити так, щоб Квебек одержував належну частку національного багатства. Зараз це дуже багата провінція.
Крім того, дійсно, необхідно проводити політику білінгвізму: навіть якщо людина розмовляє тільки французькою або англійською, вона одержує від держави послуги в повному обсязі (власне, двомовних канадців не так і багато - тільки на заході Квебеку й на сході Онтаріо.) Коли люди зрозуміли, що їхня франкомовність жодним чином не поставить їх у менш вигідне становище, бажання відділитися значно послабилося - адже за інших рівних умов краще жити у великій країні, що ефективніше захистить твої інтереси.
Водночас, наприклад, у ЮНЕСКО Квебек представлений окремо, адже в нього своя культура - і інші канадці зовсім не проти.
Українська громада відносно безболісно й ефективно інтегрувалася в канадське суспільство, українці займали високі державні посади - взяти хоча б 24-го генерал-губернатора Романа Гнатишина...
До речі, це мій близький друг! Його батько був відомим сенатором...
Завдяки чому це відбулося, чи є якийсь рецепт успішної інтеграції іммігрантських громад? Перед Україною це питання вже стоїть і згодом тільки загострюватиметься через недостачу трудових ресурсів.
Ну, насамперед, канадці - не ангели, вони, як і всі люди, часто противляться приходу чужинців. Але наша країна відбулася завдяки імміграції. На рубежі XIX і XXвв. Близько 80% людей, що жили в Канаді, були народжені у Великобританії. Пізніше основну масу іммігрантів почали становити вихідці зі Східної Європи; тепер до нас їдуть з усього світу. Китайці їхали до нас будувати залізницю, сикхи мали в Канаді особливий статус, російські євреї рятувалися в нас від погромів. Наш підхід відрізнявся від концепції «плавильного казана», прийнятої в США: у рамках політики «культурної мозаїки» ми заохочуємо іммігрантів зберігати свої мови й культурну спадщину. Ми вважаємо, що це збагачує Канаду й допомагає краще розуміти становище в інших країнах. Цей принцип записаний у канадській конституції.
Ми витратили багато грошей на підтримку культурної розмаїтості й ліквідацію дискримінації. І скорочення фінансування відповідних програм, що спостерігається останнім часом, ні до чого гарного призвести не може. Потрібно продовжувати роботу в цьому напрямку, і в цьому значенні канадський досвід може стати за приклад для багатьох інших країн.
Виходить, питанням інтеграції має займатися, насамперед, держава?
У Канаді, крім держави, є безліч приватних організацій, які діють у цій площині. Однією з перших таких організацій стала Канадська рада християн і євреїв, що складалася з лідерів двох громад. У пострадянських країнах такі традиції дуже слабкі, але можна сподіватися, що українці перестануть сподіватися на уряд і почнуть самі поєднуватися. Однак держава має заохочувати такі процеси й координувати їх.
За Вашої особистої участі Канада істотно просунулася вперед і в питанні гендерної рівності: на багатьох займаних вами посадах, включаючи прем'єрську, ви були першою жінкою. Що можна порадити Україні для подолання розколу ще й по цій лінії?
Будучи міністром юстиції, я вперше скликала національний симпозіум, присвячений цим питанням; для багатьох суддів-учасників претензії, висунуті активістками, були одкровенням, вони побачили ситуацію із зовсім іншого боку. Наприклад, закон не захищав жінок від домашнього насильства, а жертви зґвалтування, які зверталися до суду, ризикували самі виявитися на лаві підсудних. З того часу багато чого змінилося до невпізнанності. Саме реформа законодавства дала імпульс змінам, які відбулися в суспільстві.
Крім побутової дискримінації, існують й інші перешкоди повної інтеграції жінок - зокрема, їхнє неповне представництво у владі. Чи варто іти за прикладом деяких західних країн, що вводять квоти, зокрема, на представництво в парламенті? Взагалі, якомога більш повно розкрити потенціал жінок як додаткового трудового резерву?
У Канаді питання представництва у владі не вирішене - жінки становлять близько 20% членів парламенту - і квотами цю проблему при мажоритарній виборчій системі не вирішити.
Але жінки сьогодні відіграють величезну роль у бізнесі. Піддавшись дискримінації у великих компаніях, саме жінки найбільш активно йдуть звідти й відкривають власну справу - як правило, успішну. Дослідження показують, що жінки більш справно виплачують кредити банкам, їхні підприємства виявляються успішніші, ніж «чоловічі», і стають найважливішим джерелом нових робочих місць. Таким чином, протягом останніх 40 років жінки в Канаді розкрили свій потенціал не тільки як робоча сила, але й домоглися успіхів у дрібному й середньому бізнесі.
Під час вашого прем'єрства кількість членів уряду різко скоротилася, урядових комітетів стало вдвічі менше. Скорочення чисельності держчиновників - популярна ідея й в Україні. Наскільки виправдані такі міри?
Справа не стільки в скороченні чисельності людей, які працюють у держапараті, скільки в правильному спрямуванні їхніх зусиль. Основна проблема була в тому, що міністерства не розмовляли одне з одним, потрібно було їх звести разом, змусити координувати свої дії. Тому не обов'язково скорочувати кількість органів; наприклад, я створила міністерство національної безпеки, що звело воєдино всі зусилля у відповідній сфері. Від міністерства соціальної політики було відділене міністерство охорони здоров'я, адже це сама по собі дуже важлива сфера діяльності. Головне - не зменшити розмір, а зробити так, щоб твоя ліва рука знала, що робить права, щоб не дублювалися функції.
Ще одна подібність між Україною й Канадою - безпосереднє сусідство зі значно більш могутнім сусідом. У вашому випадку це США, Україна ж затиснута між двома гігантами - ЄС і Росією; крім того, на нашу внутрішню й зовнішню політику істотно впливають ті ж США. Ви як колишній генеральний консул у Лос-Анджелесі можете поділитися досвідом співробітництва з могутнішим економічним і політичним партнером?
Користуючись мовною й географічною близькістю, США експортують нам свою культуру - ми знаємо про них більше, ніж вони про нас. Проте, наші країни дуже різні. Цікаво, що з часу підписання договору про вільну торгівлю в 1988 р. подібність між Канадою й США не збільшилася, а навпаки, зменшилася. Канада стала більш соціально-ліберальною країною, а США - більше консервативною. Наша система охорони здоров'я, соціальні програми нікуди не поділися, зате тепер між Канадою й США спостерігається найбільший двосторонній товарообіг у світі. Більшість американців у відповідь на питання, хто є найбільшим торговельним партнером США, назвуть Японію; але насправді Канада втричі важливіша для американської економіки, ніж Японія. Та й для нас, звичайно ж, дуже важливий безперешкодний доступ на величезні ринки США. Тому, до речі, Канада неохоче погоджувалася на включення Мексики в зону вільної торгівлі - були побоювання, що американський капітал буде частково переспрямований у південному напрямку. Але трапилося по-іншому: входження Мексики відкрило канадським підприємцям шлях для проникнення в Південну Америку.
Сусідство з великою країною завжди породжує деяку параною. За словами одного з наших прем'єр-міністрів, це те ж саме, що бути мишею в одному ліжку зі слоном. Але канадський приклад показує, як таке сусідство можна обернути собі на користь. Сьогодні темпи канадсько-американської торгівлі становлять мільйон доларів на хвилину! Канада - головний постачальник електрики, нафти й газу в США, більш важливий, ніж Венесуела й Саудівська Аравія. Україна теж має всі шанси стати незамінним партнером для Росії.
Але мова не тільки про Росію. Наше суспільство в цілому некритично ставиться до ідеї вступу до Євросоюзу; чи не потрібно серйозно зважити ці перспективи?
Насамперед, я не думаю, що Україна найближчим часом стане членом Європейського Союзу. Але політика європейського сусідства, обговорювана зараз вашими дипломатами, може бути дуже корисною. Щоб мати користь із сусідства з Європою, необов'язково бути членом ЄС. Зараз Україна веде переговори про створення зони вільної торгівлі з ЄС, і це прекрасно; Євросоюз - це величезний і багатий ринок, доступ до якого хоче мати будь-яка країна-експортер. Вільна торгівля стимулюватиме розвиток вашого виробництва.
Крім того, ЄС може виступати стимулом політичних перетворень в Україні, бути морквиною, що змусить рухатися віслюка. Таким чином, Європа буде для України не просто цінним торговельним партнером, але джерелом заохочення розвитку інститутів, що має проходити темпами, небаченими в старих європейських демократіях.
Українське керівництво також чітко оголосило курс на вступ до НАТО. Вже зараз Україна бере участь у всіх місіях альянсу. Водночас, суспільство неоднозначно ставиться до цього блоку; канадці теж незадоволені участю їхніх військових в операціях НАТО в Афганістані. Як, по-Вашому, повинні вибудовуватися відносини між суверенними державами й такими військовими блоками, як НАТО?
Канада - одна з країн-засновників НАТО, створеного для відбиття можливого нападу з боку СРСР або Китаю. Коли я була міністром оборони, ми згортали свої бази в Європі, оскільки погроза з боку Радянського Союзу зникла. Але за час існування НАТО між його членами було налагоджено таке тісне партнерство й компліментарність військово-промислових комплексів (наприклад, Канада спеціалізується тільки на відбитті підводних атак), що було вирішено не розпускати блок. Навпроти, НАТО почали розширювати. Було дивно вперше сидіти на засіданні Ради євроатлантичного партнерства поруч із міністром оборони Чехії й усвідомлювати, що тепер це не ворог, а союзник.
Але НАТО дотепер шукає себе в міжнародній обстановці, яка змінилася. Ці пошуки підстьобує Україна й Грузія: жодна країна НАТО не хоче воювати з Росією, але як тоді виконувати зобов'язання стосовно союзників? Крім того, всі рішення в блоці приймаються консенсусом, і чим більше учасників дискусії, тим важче досягти одноголосної згоди. Чи не вистачить розширюватися? Ще одна проблема - новий тип воєн, для яких не пристосоване НАТО, створене на початку «холодної війни».
Денис Горбач
«Бізнес»
|
